Вячеслав Койдан — людина, чия кар’єра нерозривно пов’язана з історією ФК Чернігів. Пройшовши шлях від вихованця місцевої «Юності», звідки починав сам Ярмоленко, до капітана професійного клубу рідного краю, він став ключовим елементом у «золотому» періоді команди. Саме його хет-трик у ворота Прикарпаття став першим великим успіхом клубу після повернення до Першої ліги, а лідерські якості допомогли чернігівцям створити одну з головних сенсацій сезону — вихід до 1/4 фіналу Кубка України.
Читайте также: Гвоздик: Якоїсь миті я повністю перестав боятися ударів Калайджича, і дуже хотів завершити бій достроково, за що й поплатився
Читайте також: У Першій лізі — головний трансфер зими. Він міняє розклад сил серед фаворитів
В інтерв’ю для сайту Sport Arena Вячеслав ділиться емоціями від перемоги над представником УПЛ, згадує тренування пліч-о-пліч із Андрієм Шевченком та пояснює, чому європейський підхід до тактики став для нього головним відкриттям у футболі.
«Вийти в півфінал Кубка — це топподія в історії і нашого клубу, і Фенікса»
— В’ячеславе, ФК Чернігів зараз переживає один із найбільш емоційних періодів у своїй історії. Як ви оцінюєте цей шлях: від плей-оф за вихід у Першу лігу 2025 року до сенсаційного виходу в 1/4 фіналу Кубка України?
— Звичайно, це один із найкращих періодів в історії клубу. Нам вдалося повернутися в Першу лігу, завоювавши бронзові нагороди Другої ліги, а це перші нагороди в історії клубу на професійному рівні, а також дійти до 1/4 фіналу Кубка України — теж історичне досягнення для клубу, адже так далеко в Кубку ми ще не заходили.
Читайте також: Головний трансфер зими, бурхливі зміни в Чорноморці. Всі трансфери зимового антракту Першої ліги 2025/26
Тому дійсно достатньо непоганий шлях ми вже пройшли і дуже хочемо його продовжити та максимально покращити. Півфінал Кубку – мрія. Адже ФК Чернігова жодного разу туди не потрапляли.
— Ви програли Кривбасу у серії пенальті, але пройшли далі через участь гравця, який не мав права брати участь у матчі. Ця новина стала справжньою бомбою. Які емоції панували в роздягальні, коли ви зрозуміли, що пройшли команду Прем’єр-ліги, і як дискваліфікація суперника вплинула на настрій колективу?
— Ми тоді провели досить якісний матч, віддали багато сил на полі. Було дуже цікаво зіграти з командою Премʼєр-ліги. У своїй карʼєрі я вперше зустрічався з командою найвищого рангу саме в офіційних матчах, і, здається, для клубу, якщо я не помиляюся, це теж була перша зустріч із представником Премʼєр-ліги. Нам дійсно хотілося довести, що ми можемо бути на рівні й не поступатися команді рангом вище. Матч вийшов дуже цікавим, із високим темпом гри — це відчувалося порівняно з матчами чемпіонату, і було дуже прикро програти в серії пенальті.
Після матчу мені сказали про можливу технічну поразку Кривбасу, але я до останнього не міг у це повірити. Ми в роздягальні просто обговорювали цю ситуацію й зрозуміли, що все ж таки, попри поразку на полі, можемо продовжити наш шлях у Кубку.
— Матч в Івано-Франківську проти Прикарпаття став знаковим для вас особисто — ви оформили хет-трик. Це була перша перемога клубу після повернення до Першої ліги. Чи можна назвати той матч вашим найкращим перфомансом у кар’єрі?
— В Івано-Франківську легких матчів не буває. Коли ми їхали на виїзд, розуміли, що нас там чекає, але нам потрібно було набирати очки, і ми їхали туди за перемогою. Беручи до уваги, що це мій перший хет-трик у карʼєрі, думаю, що дійсно цей матч можна вважати одним із моїх найкращих виступів у карʼєрі. Давно хотілося це зробити, але все не вдавалося.
Читайте також: Ракіцький, Аніагбосо, Фарасєєнко та 2-метровий нападник, колишній захисник. Це символічна збірна півріччя Першої ліги – 33 найкращих сезону 2025/26
— Попереду чвертьфінал проти Фенікса-Маріуполя. Переможець стане найбільш сенсаційним учасником півфіналу. Із жеребом вам пощастило чи маєте тут якісь особливі застереження?
— Насправді легких матчів не буває. І вони, і ми будемо йти до своєї мети. Вийти в півфінал Кубка — це топподія в історії і їхнього, і нашого клубу. Тому я очікую справді запеклої боротьби. Ми, у свою чергу, будемо готуватися і віддамо всі сили, щоб пройти далі, адже не кожен футболіст за свою карʼєру доходить до цієї стадії Кубка.
Читайте також: Володимир Ковалюк – про Пробій і свої виступи в футболі: «Коли я розповідав Лобановському, скільки пробігав у Яковенка, він не вірив»
— Чи обговорюєте ви з хлопцями в роздягальні гіпотетичну можливість виходу в єврокубки, чи намагаєтеся не забігати так далеко?
— Так далеко, звісно, ще рано заглядати, але так — декілька разів жартома це обговорювали в роздягальні.
— Ви зараз лідер команди, досвідчений гравець із десятим номером на спині. Як змінилася атмосфера в ФК Чернігів порівняно з вашими попередніми приходами в клуб?
— У Чернігові зібраний чудовий колектив. Атмосфера завжди була на високому рівні. Я тут, напевно, проводжу найдовший період у своїй карʼєрі — ще на аматорському рівні грав тут. Клуб поступово розвивається, дуже цікаво спостерігати, як, не маючи майже нічого, він обростає інфраструктурою, створюється дитяча академія, і маленькими кроками всі рухаються вперед. Колектив у різні періоди завжди був дружній, така, знаєте, домашня атмосфера.
Треба віддати належне власникам, які в такий важкий час приділяють увагу не тільки команді, а й будують інфраструктуру. А головне – вкладають власні гроші в дітей. Майже 500 дітей займаються футболом, а це наше майбутнє.
— Ми прекрасно знаємо вас як центрального півзахисника, але в останні роки ви навіть частіше граєте в нападі. Це так “прокачали” розуміння футболу за час кар’єри чи, навпаки, в юності та дитинстві грали в атаці й зараз повернулися до витоків?
— У дитинстві я грав в атаці, потім у ДЮФЛ перейшов на позицію центрального півзахисника, і так сталося, що основною позицією в моїй карʼєрі є саме центр поля. Дійсно, протягом карʼєри, з роками, приходить досвід, який дає змогу глибше розуміти футбол, а ці знання дозволяють грати на різних позиціях. Уже залежить від того, на якій позиції і проти якого суперника тренер бачить тебе найбільш корисним для команди. Але загалом більшу частину карʼєри я проводжу як центральний півзахисник — інколи опорний, інколи атакувальний.
«Уже в підлітковому віці Ярмоленко мав чудовий дриблінг — нас він “крутив” по колу»
— Ви народилися в Чернігові. Розкажіть про свою родину: чи були у вас у сім’ї спортсмени і хто першим привів вас на футбольне поле?
— У сімʼї професійних спортсменів не було. Брат у підлітковому віці займався важкою атлетикою, але через травми змушений був припинити. З футболом ніхто не був повʼязаний. Памʼятаю момент, коли мені було десь пʼять років: батько дивився по телевізору футбол, я звернув на це увагу, почав дивитися й питати, що це таке. Він тоді пояснив, що це за вид спорту, і щось мене дуже зачепило. Після цього я почав говорити, що теж хочу в таке грати, просив відвести мене на футбол. Але тоді групу набирали лише з першого класу, тож довелося трохи почекати. За цей час я постійно грав у футбол у дворі — з цього все і почалося.
— Ваша юність пройшла в чернігівській школі “Юність”. Хто був вашим першим тренером і які головні футбольні уроки ви засвоїли в ті роки?
— Моїм першим тренером був Олександр Олександрович Устенко. Насамперед — це характер. Ми тренувалися де тільки могли: і на піску, і на резинці, і на асфальті. Хотілося лише тренуватися і грати.
Читайте також: Як проведе зиму Перша ліга? «Ніяких Туреччин та Анталій нам не треба»
— “Юність” має відомих вихованців, і найбільш легендарний серед них — Ярмоленко. Розкажіть, яким був тоді Андрій: славився як центрфорвард чи ще на Чернігівщині спробував себе на фланзі? Яким він був у дитинстві та юності?
— Так, дійсно, це легендарний футболіст із нашого регіону. Так вийшло, що в «Юності» наш тренер був ще й помічником головного тренера команди вікової групи, у якій займався Андрій, тому памʼятаю, що він і декілька його партнерів іноді приходили пограти з нами на тренуваннях. На якій позиції він тоді грав — не памʼятаю, думаю, в підлітковому віці його використовували на різних позиціях. Памʼятаю, що вже тоді він був значно вищий за своїх однолітків, мав чудовий дриблінг — як мінімум нас він “крутив” по колу по декілька разів (сміється).
— Як відбувався вибір вашого амплуа? Ви зараз граєте на вістрі або під нападником, але чи завжди тяжіли до атаки, чи в дитинстві пробували себе в захисті?
— Завжди тяжів до атаки. У дитинстві мені здавалося, що в захисті грати просто нецікаво. Хотілося бути біля чужих воріт і забивати голи.
— У 2013 році ви грали за клуб YSB в аматорському чемпіонаті області. Це фактично фундамент сьогоднішнього ФК Чернігів. Яким ви пам’ятаєте той “старий” клуб і чи могли тоді уявити, що через 13 років будете грати за нього вже на професійному рівні на клубному стадіоні?
— Це був дуже яскравий сезон для клубу на аматорському рівні. У нас був зібраний дуже сильний колектив, усі один одного знали, як я вже казав, дружня атмосфера була завжди. Ми тоді дійшли до фінальної частини аматорського чемпіонату, що на той момент було найбільшим досягненням клубу. Памʼятаю, що вже тоді обговорювали: з таким колективом ми точно не загубилися б і на професійному рівні. Тому так, я це уявляв, адже вже тоді знали про амбіції та плани клубу. Просто на той момент ще нічого не було зрозуміло і незрозуміло, скільки часу знадобиться на розвиток.
Читайте также: Шахтар оголосив про продовження контракту з Педро Енріке до кінця 2030 року
— Чернігівщина завжди була багата на футбольні таланти. Що для вас означає бути “своїм” гравцем для рідного міста і відчувати підтримку місцевих трибун?
— Думаю, це гордість — мати можливість представляти рідне місто на професійному рівні.
«Шевченко повернувся в Динамо, я зустрів його на базі — емоції зашкалювали»
— У 2010 році ви потрапили до структури київського Динамо. Це була мрія кожного хлопця. Чому, на вашу думку, не вдалося закріпитися в Києві, і хто з тих динамівців, з якими ви тренувалися, вразив вас найбільше?
— Так, дійсно, це була мрія, і здавалося, що це якийсь сон. Мені тоді було 16 років, я вже грав за дорослу команду в чемпіонаті Чернігівської області — за «Полісся» (Добрянка). Президент клубу Іван Чаус наприкінці сезону домовився про мій перегляд у дубль Динамо. Я поїхав десь на два тижні.
Читайте також: Дальнобій Ракіцький, голи зі штрафного, п’яткою та через себе в падінні: все найвидовищніше за півріччя Першої ліги
Тоді тренером був Володимир Мунтян. Після цього міні-збору він підійшов до мене й сказав, що і йому, і Резо Чохонелідзе я сподобався, і вони хочуть мене запросити. Так я підписав свій перший професійний контракт. Я навіть перевівся до школи біля бази Динамо в Конча-Заспі й там закінчував навчання.
Потім була відпустка, і вже в цей період команду прийняв Олександр Хацкевич. Тобто так вийшло, що підписував мене один тренер, а тренуватися я почав уже з новим тренерським штабом. І тут, напевно, не пощастило: якраз період зборів, Меморіал Макарова, і вже в першому матчі я отримав травму меніска та ліг на операцію. Пропустив основний період підготовки, відновився, коли чемпіонат уже розпочався, і, звісно, було дуже важко навіть потрапляти до заявки — конкуренція була шалена.
Не вдалося закріпитися, думаю, через сукупність факторів: травма, психологічна неготовність до тих високих вимог, які є в такому клубі, багато чого на той час я ще не знав і не розумів. Це усвідомлення прийшло вже з роками та досвідом.
Із гравців тоді, памʼятаю, однозначно виділялися Віталій Буяльський — було видно, що в такому віці він уже демонструє зрілий і якісний футбол, — і Владислав Калітвінцев, який часто тренувався з першою командою. Уже тоді було зрозуміло, що вони можуть вирости в сильних футболістів, як, власне, і сталося.
Було дуже цікаво, коли з першої команди спускали гравців на матчі або навіть на тренування дубля: Мілевський, Алієв, Зозуля, різні молоді легіонери — Франк Теміле, Факундо Бертольо, Андре. Для мене це було щось неймовірне: я дивився на них по телевізору, а тут граю з ними на одному полі.
Іноді ми навіть проводили двосторонні матчі з першою командою — усі зірки Динамо проти тебе, це здавалося фантастикою. Саме тоді Шевченко повернувся в Динамо догравати, я якось зустрів його на базі, ми трохи поспілкувалися — емоції зашкалювали. Все дитинство памʼятаю, як уболівав за Мілан, за Шеву — це легенда українського футболу, а тут я з ним стою і розмовляю (сміється).
Також Андрій Ярмоленко багато допомагав і підтримував мене. Я жив на базі, і коли в них були заїзди, він іноді запрошував до себе, ми могли поспілкуватися. Часто у свої вихідні він приїжджав і кликав пограти в тенісбол. Тож цей недовгий період у Динамо був для мене дуже емоційно насиченим.
— У вашому послужному списку є УкрАгроКом Юрія Гури та Олександрія часів Володимира Шарана. Ви були частиною команди, яка ставала чемпіоном Першої ліги. Як вам працювалося під керівництвом таких вимогливих тренерів?
— Коли я приїхав на перегляд в УкрАгроКом, це була моя перша поїздка до професійної дорослої команди — мені тоді було 19 років. Юрій Гура та Сергій Лактіонов — це люди, які в мене повірили і дали можливість, можна сказати, сповна відчути смак дорослого футболу. Саме тоді я вперше по-справжньому відчув, що таке Перша ліга.
Далі було обʼєднання клубів і мій перехід до Олександрії. Там уже була сформована команда із завданням виходу до Премʼєр-ліги, тож такої довіри й ігрової практики вже майже не було. Був основний кістяк команди — гравці з досвідом для виконання серйозної задачі, тому мені, як молодому на той час футболісту, було дуже складно претендувати на хвилини в офіційних матчах. Але все ж таки вдалося зіграти й зробити свій невеличкий внесок у чемпіонство.
— В Олександрії ви перетиналися з багатьма гравцями, які згодом стали зірками УПЛ. З ким із відомих українських футболістів ви досі підтримуєте зв’язок?
— Періодично перетинаємося, стежимо один за одним у соціальних мережах. Кого можу одразу згадати — це Максим Імереков, Антон Кіча, Руслан Степанюк. Іноді перетинаємося з Євгеном Чепурненком, він також живе в Чернігові. Нещодавно грали один проти одного у футбол на майданчику.
— Ви встигли пограти за донецький Олімпік та ПФК Суми. Який із цих етапів був найбільш корисним у плані професійного досвіду, навіть якщо він не був тривалим?
— Кожен етап у карʼєрі дає певний позитивний досвід. У Суми я прийшов після Олександрії, бо на той момент грав лише за молодіжний склад і хотілося повернутися до дорослого футболу. Суми тоді тренував Юрій Ярошенко — це був новий і цікавий період для мене: боротьба за виживання, завдання залишити клуб у лізі, кожна гра — на результат.
Олімпік — це вже 2021 рік. Формувалася нова команда в Першій лізі, Сергій Литовченко запропонував приєднатися до колективу. Непоганий період вийшов: зібрався сильний склад, ми йшли у верхній половині таблиці, але, на жаль, цей проєкт довго не протримався.
— У вас же був момент, коли Хацкевич переглядав вас для Динамо-2? Що тоді запам’яталося?
— Ні, на перегляді в Динамо-2 я не був. Я працював із Хацкевичем лише в дублі Динамо. Але був цікавий епізод, коли я вже грав у Першій лізі за УкрАгроКом: ми приїхали грати в Київ якраз проти Динамо-2, яке на той момент тренував Хацкевич. Я тоді відіграв майже весь матч, і вже після гри в нас була тепла розмова — він мене похвалив і сказав, що приємно вражений тим, як я виріс як футболіст за цей період.
— У вас був і закордонний етап кар’єри. Як ви опинилися в Сандвікені та що винесли для себе з того періоду?
— Довгий час, поки я грав в Україні, мені дуже хотілося спробувати свої сили за кордоном, але реальних можливостей не було. Одного разу випадково познайомився з Анатолієм Пташником — на той момент він уже завершив карʼєру в Швеції та працював там тренером. Саме він і запропонував мені приїхати.
Це була команда з міста Гернесанд, другий дивізіон. Я, маючи велике бажання спробувати щось нове, одразу погодився. Після сезону мене помітили скаути Сандвікена, запросили на перегляд, а згодом запропонували контракт — у цьому клубі я провів три сезони. Це був Північний дивізіон, клуб запросив тренера з вищої ліги й поставив завдання підвищення в класі. Проєкт був цікавий, тим паче що ініціатива йшла від них.
— Ви працювали з багатьма іноземними та вітчизняними фахівцями — зокрема з Пером Олссоном у Швеції та Сергієм Литовченком в Олімпіку. Чий підхід до футболу вам ближчий — європейський чи наш, більш силовий та емоційний?
— Можу точно сказати, що після переходу до Швеції я дуже додав у тактичному плані та в розумінні гри. Пер Олссон до цього працював у гранді шведського футболу — Юргордені, і з ним було надзвичайно цікаво працювати. Там усе детально розбирали: куди бігти, як відкриватися, як зустрічати суперника, як переміщатися, як працює весь командний механізм. На той момент такої кількості інформації я раніше в командах не отримував.
Тренувальний процес також мав багато відмінностей. Зараз і в нас, звісно, все змінилося, футболісти отримують значно більше інформації, Валерій Анатолійович дуже багато часу приділяє тактиці, але саме тоді європейський підхід дав мені серйозний поштовх у футбольному розвитку.
— За вашу кар’єру ваша трансферна вартість сягала 100 тисяч євро. Чи відчували ви тиск через ці цифри або очікування вболівальників, і що порадили б собі 20-річному?
— Це не якісь захмарні цифри. Я колись дивився цю інформацію, але великого значення вона для мене не мала і жодним чином не впливала. Чесно кажучи, напевно, нічого б не радив. Усе приходить із досвідом, у кожен період ми приймаємо рішення, з яких і складається наше життя. Чи хотів би я щось змінити, повернувшись у минуле? Точно ні. Я завжди приймав ті рішення, які вважав правильними для себе на конкретному етапі.
— Яким хочете бачити 2026 рік — для себе та для клубу?
— Для клубу 2026 рік — це однозначно виконання поставлених завдань у чемпіонаті та спроба досягти певної сенсації в Кубку, а якої саме — покаже час. Для себе — не зупинятися, прогресувати й допомагати команді в досягненні результатів.
Читайте также: Бабогло обрано новим капітаном Карпат за підсумками командного голосування